Кінець 80-х років в тоді ще радянській Україні ознаменувався багатьма знаковими подіями, з яких було зрозуміло, що нація бажає самоідентифікації, незалежності, не хоче бути підпорядкованою Москві.
На Різдво в містах та селах ходили вертепи, що раніше було просто неможливо. То тут, то там проводились народні віче, мітинги у підтримку курсу на відокремлення від СРСР, з’явилися різноманітні неформальні об’єднання, як от театр-студія “Не журись”, що пропагували українську культуру та історію, пише chernivetski.info.
Уже з 1985 року в суспільстві розповсюджувалась ідея про необхідність фестивалю, який би об’єднав виконавців саме української пісні. Й у 1989 році ця ідея знайшла своє втілення у великому музичному дійстві “Червона рута”, що відбулося в Чернівцях з 17 по 26 вересня. На свято української пісні зібралося понад 500 виконавців та десятки тисяч гостей зі всього світу.
Оксана Івасюк, рідна сестра Володимира Івасюка, який загинув майже 10 років до того, але вважався його духовним натхненником, сказала, що цю чернівецьку “Червону руту” неможливо буде повторити ніколи – настільки неймовірна атмосфера тоді панувала.
Предтечі фестивалю
Хто перший озвучив ідею проведення свята української пісні – точно невідомо, декілька груп організаторів вважають ідею своєю.
Культуролог та композитор Кирило Стеценко стверджує, що ще в 1985 році в телепередачі “Музичний відеомлин” на УТ-1 він висловив думку про необхідність всеукраїнського фестивалю, який би об’єднав різні актуальні музичні течії та традиційну народну культуру.
Більшість музикознавців ініціатором “Червоної рути” називають журналіста Івана Лепшу, який у газеті “Молодь України” за 27 грудня 1987 року опублікував статтю “Хто очі не відкрив, той ніц не баче…”. У ній журналіст обурився, чому такого видатного українського композитора як Володимир Івасюк, пісні якого стали воістину народними, офіційно називають аматором тільки тому, що він не був членом Спілки композиторів СРСР. Лепша запропонував організувати фестиваль, де б виконували пісні Івасюка всі охочі професійні виконавці та аматорські колективи.
Після виходу статті до редакції газети почали приходити численні листи на підтримку такої ідеї, в тому числі, звернення від низки визнаних українських митців – Дмитра Гнатюка, Дмитра Павличка, Бориса Олійника, Павла Мовчана, Василя Зінкевича, Ніни Матвієнко, Станіслава Тельнюка.
Побачивши таку масову підтримку, комітет ЛКСМУ вирішив взяти процес під свій контроль. Згоду було отримано і від тодішнього голови Верховної ради УРСР Леоніда Кравчука, який вирішив “пограти в демократію”.
У 1988 році у рідному місті Володимира Івасюка Кіцмань відбувся “пробний” фестиваль місцевого значення, який мав назву “Червона рута”. Його успіх привів до того, що партійне керівництво УРСР дало дозвіл на проведення всеукраїнського музичного свята. Була створена ініціативно-організаторська група, опікувався фестивалем секретар ЦК Юрій Соколов.
Підготовка до фестивалю
Започаткований проект був в другій половині 1988 року. Початкову концепцію розробили молоді музикознавці Тарас Мельник та Анатолій Калениченко, трохи пізніше до них приєдналися Кирило Стеценко, композитор і скрипаль, учасник альтернативного гурту “Еней”, та поет Іван Малкович.
Хлопцям не тільки вдалося вмістити в концепцію всі побажання тодішньої української молоді, але й затвердити план, трохи схитрувавши перед партійними органами. Вони зробили наголос на тому, що це музичний захід для молоді, а про українську направленість просто промовчали. А це й було найцікавішим, адже між собою організатори називали майбутній захід “український Вудсток”.
Автором сценарію (40 сторінок) стала буковинська письменниця Софія Майданська.
На першому етапі підготовки виникли суперечки про місце проведення фестивалю. Хтось із комсомольського активу запропонував Запоріжжя. Але організатори були категорично проти, аргументуючи, як можна співати пісні про гори посеред запорізьких степів.
Один з авторів, Іван Лепша, спочатку був за Чернівці, потім поміняв думку:
Так, я багато писав про те, що „Червона рута“ має проводитися на Буковині. Але коли мені пояснили, що фестиваль переслідує і культурно-просвітницькі мотиви, то я й погодився, що він має відбуватися і у найбільш зрусифікованих містах України…
Софія Майданська теж деякий час вагалася та схилялася до ідеї розділити фестивальні локації по декількох містах країни і різних регіонах.
Кінцеве слово сказав батько Володимира Івасюка Михайло:
Народжений у Чернівцях фестиваль потрібно і виплекати у Чернівцях, створити міцну традицію і звідси показувати його світові. Пересувний характер фестивалю може принести шкоду, оскільки для утвердження мистецького явища потрібна статичність. Практика світових фестивалів свідчить, що люди оберігають подібні пісенні змагання від розосередження
Концепція фестивалю включала такі пункти:
- молодіжність;
- сучасність;
- українськість.
Щодо останнього пункту, то для затвердження в партійних органах було сказано про виступи фольклорних та етнографічних колективів.
Музична сторона була розділена на три напрямки:
- поп-музика;
- рок-музика;
- кобзарство (українська співоча поезія).
Кожен виконавець повинен був пройти обласний відбір, виконавши три оригінальні композиції в одному з вказаних жанрів.
Далі постало питання про фінансування заходу. Партійні та місцеві органи влади тут же відхрестилися, що грошей немає. Тоді був кинутий клич до спонсорів, в тому числі, до діаспори. Буквально за кілька тижнів була зібрана фантастична на той час сума в 280 тисяч радянських карбованців. Найбільшу роль зіграло СП “Кобза (Україна-Канада)”. Його керівник Тарас Мельник залучив спонсорів з Канади та Польщі. Польський меценат Микола Мороз забезпечив всю необхідну апаратуру для музикантів, яку в СРСР роздобути було майже неможливо.
Ключові моменти в проведенні фестивалю
Проведення співочих конкурсів було заплановано за трьома жанрами в різних локаціях – на стадіоні “Буковина”, в Літньому театрі (амфітеатрі) та в парку Жовтневий. Кожна локація мала свій символічний колір, які об’єднали в прапор фестивалю.
- Для поп-музики відвели перші два дні, її представляв червоний колір – символ кохання.
- Жанру рок-музики відвели третій день. Його символізував чорний колір, як вираження протестів та гніву.
- На четвертий день виступали кобзарі та барди, їх чистоту та добро втілював білий.
За кілька днів до запланованого відкриття 17 вересня в Чернівці почали з’їжджатися учасники на гості. Всі готелі були переповнені, міська влада виділила місця в гуртожитках, чернівчани пускали до себе в житло приїжджих.
Раптом в місті з’явилося багато молодих чоловіків в козацькому вбранні, в папахах зі шликом, чубами-оселедцями та українською символікою – тризубами та синьо-жовтими прапорами, які в той час були під забороною. Вони співали народні та повстанські пісні, розповідали містянам та гостям про націоналістичні об’єднання, яких вже було немало в Україні.
Але на місця виступів їх не запускали – міліція відбирала прапори, були навіть інциденти з пошматованими вишиванками. Тоді молодь пішла на хитрощі – вони брали з собою червоні прапори, а українські ховали під одягом. Їх витягували вже, коли починалися виступи.
В журі увійшли такі відомі та поважні українці:
- Мирослав Скорик;
- Назарій Яремчук;
- Тарас Мельник;
- Іван Малкович;
- Ігор Калиниченко.
А ведучими працювали Василь Вовкун – артист Чернівецького театру та Сергій Архипчук зі Львова.
Виступи конкурсантів проходили з обіду й до темряви, а в інший час співали всі, хто хотів. Справжніми зірками та лауреатами стали Брати Гадюкіни, Марічка Бурмака, Сестричка Віка (Віка Врадій), кобзар Василь Жданкін, гурт ВВ, група “Кому вниз”, гурт “Заграва” з Коломиї, “Зимовий сад” з Києва, Едуард Драч, Андрій Миколайчук з Умані та Тарас Курчик з Дрогобича.
На закритті фестивалю, 24 вересня, переможець серед кобзарів Василь Жданкін неочікувано почав співати “Ще не вмерла України…”. Його порив підхопили Едуард Драч та Віктор Морозов, до них приєдналися глядачі – весь стадіон встав та співав, поклавши руку на серце. Ті представники КДБ, що наглядали за процесом, пробували відключити звук, але їм не дали цього зробити.
Значення фестивалю “Червона рута” для майбутнього України
В плані історичного значення цей музичний захід називають початком українського відродження.
Подія навела великого страху на партійні органи. Після закінчення заходу було проведено підсумкове засідання комісії обкому партії, де всі оратори рефреном говорили, що “більше нам таких фестивалів не треба”.
Радянська влада вперше побачила силу духу народу, який не змогла подолати ані заборонами, ані репресіями. І, побоюючись сплеску протестів, їй довелося піти на поступки, що дало знак українцям продовжити протистояння та добитися незалежності для своєї держави. Це був свого роду поштовх, який призвів до розпаду Радянського Союзу та утворення держави Україна. Більшість учасників “Червоної рути” стали активними учасниками Революції на граніті у 1990 році.
Величезну роль фестиваль зіграв і в розвитку української самоідентичності та культури. Музикознавець Тарас Піц сказав:
“Червона рута” зробила свою справу й відтак пішла у вільне плавання, помандрувавши з Чернівців Україною, продовжуючи прививати моду на українське зросійщеним роками радянським українцям.
А ідейний натхненник і організатор фестивалю Кирило Стеценко вважає:
“Червоній руті” вдалося пробудити українську підсвідомість, вивести її з приватного сховку на публічний простір. Після фестивалю не було жодного сумніву, що Україна буде незалежною.
Цікаві факти про “Червону руту – 89”
До підготовки фестивалю була залучена навіть езотерика! Кирило Стеценко був особисто знайомий з відомим карпатським мольфаром Михайлом Нечаєм. Кирило звернувся до нього з проханням захистити Чернівці від дощу на дні проведення, адже всі виступи мали відбуватися просто неба. Мольфар відповів:
Я ніколи такого не робив, але спробувати можна.
І, на диво, за всі дні “Червоної рути” в Чернівцях не впала ні краплина дощу, була чудова погода, хоча навколо в Карпатах йшли рясні зливи.
Тарас Петриненко був членом журі, в день відкриття він вийшов на сцену і виконав заборонену націоналістичну пісню “Народний рух”. За це у нього потім були неприємності – його викликали в обком партії, йому прийшлося дати обіцянку не співати на закритті фестивалю, бо інакше він буде виключений зі складу журі.
Всього на фестивалі виступили 50 ВІА, майже 40 поп-співаків, 32 рок-гурти, понад 50 бардів, всього майже 500 виконавців.
Географія учасників вражає: крім артистів з УРСР, Росії та низки інших радянських республік, у фестивалі взяли участь громадяни США, Канади, Польщі, Аргентини, Югославії, Ізраїлю, Чехословаччини, Угорщини, Франції, Португалії.
Учасниками фестивалю були такі знані тепер артисти, як Святослав Вакарчук, Андрій Кузьменко (Кузьма Скрябін), Олександр Пономарьов, Ірина Білик, гурти ТНМК та “Тартак”, та вони не ввійшли навіть в список дипломантів (крім ВВ з Олегом Скрипкою). А майбутня переможниця Євробачення Руслана Лижичко навіть не пройшла попередній відбір і не брала участь у конкурсі.
24 вересня відкрили меморіальну дошку на будинку, в якому жив Івасюк. Там зібралися тисячі людей попри робочий день. Всі прийшли в вишиванках, з жовто-блакитними прапорами. Після церемонії люди колоною вирушили до Турецької криниці – улюбленого місця співака. Але дорогою їх перестала міліція, мовляв, не можна влаштовувати демонстрації, вулицю перекрили. Тоді одна з жінок стала на коліна та почала молитися. Через декілька хвилин міліціонери розступилися, люди пройшли далі та біля криниці влаштували імпровізований концерт.
На фестивалі постраждав журналіст Георгій Гонгадзе, який був вбитий владою у 2000 році. Він і Тарас Чубай заступилися за львівських дівчат, у яких міліціонери вимагали зняти вишиванки та порвали одяг. Виникла бійка, в якій міліціонери розбили хлопцям голови. Але арештувати не змогли – люди навколо захистили їх.